Восени 2023 року з різних причин аграрії Степу не досіяли понад один мільйон гектарів озимини. Поряд із цим у 2024 році буде скорочено площі кукурудзи, що пояснюється суттєвим зростанням витрат на вирощування та досушування зерна. Значною мірою це стосується і сорго. За такого сценарію з’являється необхідність пошуку страхових культур, однією з яких може бути овес.
До корисних морфобіологічних ознак вівса зараховують швидкий стартовий розвиток кореневої системи і повне освоєння нею орного шару ґрунту, добре використання незначних опадів шаром 5–7 мм на початку вегетації та меншу залежність від весняної посухи, здатність витримувати короткочасні заморозки до мінус 5–7°С та відновлювати свій продуктивний потенціал за рахунок дощів, які випадають у першій половині літа.
Державна установа «Інститут зернових культур» (Дніпропетровська область) провела низку польових дослідів з вивчення особливостей росту і формування врожайності зернофуражної культури залежно від умов погоди та прийомів агротехніки. Ґрунти – чорноземи звичайні повнопрофільні (рівнина) та еродовані (схили) важкосуглинкового гранулометричного складу із вмістом гумусу 2,1– 4,5%.
ПОПЕРЕДНИКИ ТА РОДЮЧІСТЬ ҐРУНТУ
Хибна думка щодо невибагливості вівса до попередників зумовлена, ймовірно, високою енергією укорінення та значною облистненістю рослин, унаслідок чого вони добре пригнічують бур’яни. Насправді овес буває продуктивнішим за розміщення після культур, які залишають після себе не засмічені поля та певну кількість поживних речовин. У північному Степу це, насамперед, парова пшениця, зернобобові, кукурудза, цукрові буряки, гречка, просо. Непоганим передпопередником може бути навіть соняшник, у більшості випадків чорнозем упродовж холодної пори року (дві зими) встигає відновити запаси доступної вологи. Овес – задовільний попередник для кукурудзи, соняшнику, сорго, він не висушує нижню частину коренеактивного шару ґрунту (100–150 см), покращує фітосанітарний стан агроценозу, вважається культурою – переривачем зернових ланок сівозміни.
Овес менш вимогливий до родючості ґрунту, ніж інші ярі колосові (ячмінь, пшениця), що дає змогу за належної агротехніки і сприятливої погоди отримувати порівняно високі врожаї на чорноземах різного механічного складу та різної гумусованості. Це пояснюється специфікою функціонування його кореневої системи, яка здатна засвоювати поживні речовини із важкорозчинних сполук. Показовою може бути реакція культур на еродованість ґрунту. За нашими даними, найбільш чутливими до змитості ріллі виявились ячмінь ярий та кукурудза на зерно, наступну позицію займають кукурудза на силос і соняшник, найменше знижує свою продуктивність овес (15%) (табл. 1).
РЕАКЦІЯ ВІВСА НА ПІСЛЯЖНИВНІ РЕШТКИ ТА ГНІЙ
Водночас овес позитивно сприймає покращення агрохімічного фону, зокрема, шляхом залучення як добрива соломи зернових колосових і зернобобових, листя та стебел просапних культур. У сприятливі роки загортання у ґрунт 4–5 т/га післяжнивних решток попередника дає можливість на плакорних ділянках із вмістом гумусу в одному шарі 4–4,2% отримувати врожай вівса 3,5–4,5 т/га. Як відомо, за системного внесення у сівозміні великих обсягів листостеблової маси її негативний вплив на поживний режим чорнозему суттєво послаблюється або усувається зовсім, тому що іммобілізований у попередні роки азот стає доступним для рослин.
Ефективність використання рослинних субстратів знижується на еродованих землях, а також за термічних аномалій навесні та влітку, коли спостерігається різке гальмування мікробіологічних ґрунтових процесів, накопичення і споживання азотовмісних сполук, рухомих форм калію та фосфору. Однак навіть в умовах посухи урожайність вівса на тлі повного (оранка) або часткового (чизельний обробіток) загортання побічної продукції становила 2,3–2,5 т/га.
Зернофуражна культура виявилась досить чутливою на післядію гною, яка суттєво зростала з часом у міру накопичення позитивних змін щодо родючості ґрунту. Так, приріст зерна від органічних добрив у другій ротації трипільної сівозміни, порівняно з першою, збільшився у 2,0–3,1 разу і досягав 0,46–0,63 т/га (табл. 2).
ВИКОРИСТАННЯ МІНЕРАЛЬНИХ ДОБРИВ
Для формування високого урожаю якісного зерна овес потребує мінеральних добрив. До нестачі азоту рослини особливо чутливі під час кущіння та трубкування, коли утворюються бокові пагони, відбувається інтенсивне накопичення вегетативної маси, швидко зростає площа листкової поверхні. Найбільша потреба у фосфорі припадає на початок вегетації за покрокового споживання в наступні етапи органогенезу. Макроелемент сприяє зміцненню кореневої системи, покращує використання нітратів, посилює посухостійкість, пришвидшує дозрівання зерна. Калій необхідний вівсу на різних стадіях розвитку для зміцнення стебла, підвищення стійкості до хвороб, регулювання обмінних процесів. Характерною ознакою цієї культури є тривале і відносно рівномірне засвоєння поживних речовин із ґрунту впродовж життєвого циклу.
Рекомендовані науковцями дози мінеральних добрив під овес на чорноземах звичайних варіюють у межах N35P20K20 – N70P40K40 за різного співвідношення макроелементів залежно від особливостей конкретної ділянки. До прикладу: в дослідах нашої установи застосування N20P20K20 під передпосівну культивацію та N30 на стадії кущіння рослин дало надбавку врожаю 0,74 т/га, або 31% до контролю (без добрив). Однак на сьогодні навіть такий вагомий додаток не завжди компенсує вартості туків, що робить їх внесення економічно збитковим. Частково вирішити цю проблему допоможуть заходи, про які ми поговоримо нижче.
Читати по темі: 10 порад для успішного вирощування вівса
По-перше, необхідно розміщувати зернофуражну культуру після удобрених попередників і вирощувати голозерний різновид вівса, який може забезпечити окупність оптимально-мінімальної кількості туків за рахунок відносно більших надбавок урожаю, а також вищої ціни продовольчого зерна. По-друге, на безполицевих (мульчувальних) агрофонах для скорочення втрат азоту добрив від ерозії, міграції та закріплення мікробіотою варто мінімізувати їх контакт з післяжнивними рештками і синхронізувати (сумістити) строки внесення з періодом інтенсивного споживання цього елемента рослинами (локалізація, підживлення тощо). По-третє, слід визначити забезпеченість орного шару ґрунту рухомими сполуками фосфору та калію. За підвищеного вмісту P2O5 і K2O (відповідно 101–150 і 84–120 мг/кг – метод Чирикова) дозу їх можна зменшити на 30–50%, а за високого (151–200 і 121–180 мг/кг) обмежитись азотом.
Домінуючим способом застосування гранульованих туків має бути локальний (одночасно з сівбою) нормою 10–30 кг/га д.р. З асортименту твердих і рідких мінеральних добрив перевага віддається композитам (N+P+K), продуктам з високим вмістом необхідної діючої речовини, сумішам з оптимізованою пропорцією між елементами.
Показники можливого повторного використання поживних речовин після мінералізації побічної продукції і коріння культур сівозміни в дослідах становили: азоту 48–53%, фосфору – 33–34%, калію – 72–90%. Тому інформацію щодо надходження додаткової кількості NPK необхідно враховувати під час розробки системи удобрення вівса.
ВАЖЛИВІСТЬ ПРАВИЛЬНОГО ОБРОБІТКУ ҐРУНТУ
Створення надійного протиерозійного та вологозберігаючого агрофону, заощадження часу і коштів у допосівний період досягається шляхом мінімізації обробітку ґрунту за рахунок вилучення окремих робіт, зменшення глибини розпушування, суміщення технологічних операцій, застосування широкозахватних і комбінованих агрегатів.
Дослідження і виробничий досвід показали, що ранньовесняне закриття вологи зубовими та пружинними боронами недоцільне на ділянках вирівняного зябу; за наявності на поверхні ґрунту понад 5 т/га нерівномірно розподілених рослинних решток грубостебельних культур; в гостро посушливі роки при швидкому формуванні твердої ґрунтової кірки; за поєднання частих відлиг взимку та рясних дощів у березні, коли подрібнена солома на безполицевих фонах «усмоктується» в ґрунт, а знаряддя ковзає по поверхні.
На схилових землях весняне боронування посилює ерозійні процеси за рахунок утворення тонкого (1–2 см) поверхневого шару пилової мульчі, податливої до змиву та видування. Під час проведення технологічної операції в умовах горбистого рельєфу може розвиватись агротехнічна ерозія, коли ґрунт під дією сил тяжіння переміщується вниз по схилу. Агроприйом втрачає сенс у разі значного замулення ділянки.
Водночас боронування обов’язкове за присутності гребенів, сформованих восени чизелюванням, а також на тлі брилуватого зябу, де переважає конвекційно-дифузний механізм втрат вологи. Вкрай необхідним є закриття її на незайманих полях після соняшнику, кукурудзи та сорго, що плануються під овес. Для обробітку використовують різноманітні знаряддя дискового чи ротаційного типу або комбіновані агрегати, обладнані турбоколтерами, призначеними для прорізування ґрунту без інтенсивного перемішування його шарів.
Глибина передпосівної культивації під овес становить 6–8 см. Надмірно глибокий обробіток збільшує шпаруватість ґрунту та випаровування води, при цьому насіння може зависати у напівсухому прошарку, що зумовлює зрідженість сходів. З іншого боку, недостатньо ретельно або мілко розпушений верхній шар локально переущільнюється посівним агрегатом, до фази кущіння ґрунт висихає і розтріскується, що спричиняє затримку утворення і розвитку вузлового коріння.
На фоні мілкого зяблевого обробітку скиби інколи виникає необхідність у проведенні двох культивацій. У такому разі друга з них виконується впоперек першої, й це дає змогу розмістити зерно на однаковій глибині. Розбіг у часі між культиваціями, а також між крайньою ґрунтообробною операцією і сівбою не має перевищувати однієї доби.
ОСОБЛИВОСТІ СІВБИ ВІВСА
Овес бажано висівати в якомога раніші строки. Головний критерій початку сівби – фізична стиглість верхнього (0–10 см) шару ґрунту, який втратив за зиму свою мікроструктуру. Достигання ґрунту починається навесні під час його прогрівання і відновлення життєдіяльності мікроорганізмів, які виділяють CO2. Вуглекислота, вступаючи в реакцію з кальцієм, стає причиною наступних, більш глибоких змін, таких як зниження дисперсності твердої фази, коагуляція колоїдів, виникнення явища «парування» і переходу ґрунтового середовища в якісно інший стан. За спостереженнями, ці процеси значно пришвидшуються на крутих схилах південних експозицій, вітроломних ділянках, полях брилуватого зябу із великою площею випаровуючої поверхні, ґрунтах із вмістом агрономічно цінних агрегатів (10–0,25 мм) понад 60% та кількістю фізичної глини менше ніж 40%.
Придатність чорнозему звичайного для проведення посівних робіт характеризується такими показниками: верхня межа вологості – 19–21%, температура на глибині загортання насіння – 8–10°С, щільність – 1,05–1,15 г/см3. Сівба у недостатньо прогрітий ґрунт обумовлює подовження тривалості досходового періоду і зрідженість травостою. Водночас запізнення із сівбою тільки на один день після настання оптимальних строків призводить до втрати 0,3–0,4 ц/га, а за посушливоі погоди – 1– 1,5 ц/га зерна внаслідок слабкого розвитку вторинної кореневої системи, пошкодження рослин шкідниками, неефективного використання вологи.
Оптимальною глибиною загортання насіння, з погляду біологічних потреб вівса, є 5–6 см, відхилення від цих параметрів на 2 см у бік збільшення знижує густоту сходів на 4–5%, у бік зменшення – на 12–14 %. Найдовший період «сівба – сходи», суттєва втрата польової схожості насіння і неодночасність появи паростків вівса спостерігаються при збігу низької температури ґрунту (3–5°С) та мілкого (2–3 см) або занадто глибокого (понад 8 см) закладання зерна.
Науково обґрунтовані норми висіву вівса становлять 4–5 млн/га схожих насінин. При загущенні посівів фіксується погіршення умов виживаності рослин і відмирання їх впродовж вегетації в кількості 10–20%. Різні сорти по-різному реагують на густоту стеблостою: схильні до полегання і здатні кущитись потребують знижених норм висіву, натомість біотипи з міцною соломиною та низькою продуктивною кущистістю, навпаки, підвищених.
Важлива складова технології – адаптований посівний агрегат. До головних переваг машин, які мають дискову сошникову групу, відносять потенційну можливість працювати за різних систем обробітку ґрунту, здатність копіювати нерівності поля, скорочення втрат вологи за рахунок збереження стернового екрану і мінімального розпушення скиби, низьку ймовірність забивання рослинними рештками. Умовними вадами окремих дискових сівалок вважають недостатнє притискне зусилля, що потребує облаштування дискових ножів або додаткового вантажу за роботи на важких чорноземах, мульчувальних і нульових агрофонах.
Звичайні анкерні сівалки використовують переважно за відсутності післяжнивних решток на поверхні ділянки та якісної допосівної підготовки ґрунту. Останнім часом поширення набувають технічні засоби, обладнані копіювальними анкерами або комбінованими сошниками, які поєднують анкер і диск. Такі моделі зазвичай мають незалежну підвіску, що дає можливість раніше починати весняну посівну та сіяти за наявності на полі певної кількості рослинної мульчі.
Сівалки культиваторного типу забезпечують більш рівномірний за площею і глибиною стрічковий розподіл насіння, краще знищують бур’яни, однак на фоні залучення у колообіг великих обсягів побічної продукції в разі мілкого основного обробітку чи прямої сівби може виникати потреба в додаткових операціях із подрібнення і рівномірного розподілу листостеблової маси за допомогою мульчерів, котків-подрібнювачів, дискових, зубових та штригельних борін.
Зважаючи на ранні строки сівби, досить складно готувати під овес не оброблені з осені поля. Ризики застосування традиційної технології (дискова борона + культиватор) пов’язані з неналежним контролем післяжнивних решток попередника і великою ймовірністю утворення надміру грудкуватого посівного шару, який швидко втрачає вологу. Саме тому особливу увагу приділяють фізичному стану ґрунту, підбору відповідного знаряддя і його налаштуванню (конфігурація, діаметр і товщина диска, глибина обробітку, кут атаки, швидкість руху тощо).
При вирощуванні ярих зернових колосових після соняшнику позитивні результати в дослідах отримано від застосування ґрунтообробно-посівного комплексу, базою якого є ротор, коток і насадна сівалка. Роторний культиватор активної дії з вертикальною віссю обертання зубців за один прохід готує насіннєве ложе, при цьому агрономічно корисні фракції ґрунту (0,25–3 мм) концентруються в нижній частині посівного шару, а грубіші (10–30 мм) залишаються на поверхні, посилюючи її протиерозійну стійкість. Гумовий коток добре ущільнює оброблений ґрунт, чим пришвидшується мінералізація післяжнивних решток і створюється можливість для капілярного підняття вологи. Насадна сівалка забезпечує рівномірне загортання насіння, своєчасні та дружні сходи. Рівновеликий розвиток рослин зменшує внутрішньовидову конкуренцію, натомість суттєво зростає спроможність їх до біологічного пригнічення бур’янів. В посушливі роки приріст врожаю за рахунок раннього початку і скорочення строків проведення весняних польових робіт, більшої схожості насіння та віддачі мінеральних добрив перевищує 0,5 т/га.
За використання спеціальних дискових сівалок для нульового обробітку ґрунту належну увагу звертають на якість роботи култера (кращим вважається зазубрений диск або диск із хвилястим краєм) і прикочувальних коточків, які мають забезпечити добрий контакт насіння з ґрунтом за оптимальної будови наднасіннєвого прошарку. Надмірний тиск, що припадає на коток, особливо при роботі на важкому ґрунті, зумовлює його переущільння в зоні посівної щілини, призводить до ослаблення проростків і затримки сходів.
ОВЕС – КОНКУРЕНТНА КУЛЬТУРА
Овес традиційно вважають вологолюбною культурою. Однак у процесі еволюції він набув таких пристосувальних механізмів, які дають йому змогу навіть в умовах Степу гідно конкурувати з ячменем та пшеницею за рівнем адаптивності. Протягом 6-річної наукової розвідки порівняно низький урожай вівса (2,60–3,04 т/га) було отримано лише у двох випадках: за надзвичайної спеки у червні та липні з максимумом температури повітря 39–41°С, що спричинило параліч клітин продихів листя, втрату тургору, запал зернівки, а також у ситуації, коли після посухи у квітні – травні рослини дуже повільно відновлювали нормальний стан, коренева система була слабкою, посіви виявились низькорослими і малопродуктивними. Натомість за відносно сприятливої погоди урожайність становила 3,46–4,56 т/га. І найголовніше: собівартість виробництва 1 т зерна вівса нижча, ніж ячменю, на 3–5%, гороху – на 9–12%, кукурудзи – на 21–26%.
А. І. Горбатенко, В. М. Судак, В. І. Чабан, кандидати с.-г. наук, С. С. Семенов, Л. М. Білоконь, Інститут зернових культур НААН України
Опубліковано в журналі “Агроном”, 2024
